Раєвський Микола Миколайович

Раєвський Микола Миколайович

Раєвський Микола Миколайович (1771 - 1829) — російський військовик, герой війни 1812 року, генерал від кавалерії. Належав до стародавнього дворянського роду. Воєначальник, доступний для гри у "Козаки 2: Наполеонівські війни" та "Козаки 2: Битва за Європу".

Ігрові дані

Народився у 1771 р. у Петербурзі в сім'ї військових. Службу почав у 1786 р. у чині прапорщика. З 1789 року - прем'єр-майор Нижегородського драгунського полку; брав участь у російсько-турецькій війні. У 1790 р. отримав під команду козачий полк, а через два роки - й чин полковника. Протягом 1792-94 рр. воював у Польщі та на Кавказі, за хоробрість отримавши Св. Георгія IV ступеня. Пішовши у 1797 р. у відставку, повернувся на службу у 1801 р., але ненадовго; знову опинився у армії тільки через шість років. У кампанії 1806-07 рр. як командир єгерської бригади брав участь у боях під Гюттштадтом, Гейльсбергом, Фридландом та ін. За заслуги у 1808 р. отримав звання генерал-лейтенанта та був призначений командиром піхотної дивізії; у цій якості брав участь у російсько-шведській та російсько-турецькій війні, відзначившись при взятті Сілістрії. На початку війни 1812 р. командував 7-м піхотним корпусом та прославився обороною Смоленська від переважаючого ворога. У Бородінській битві його солдати взяли на себе основний удар Великої армії, але вистояли. Брав участь у боях прід Тарутиним та Малоярославцем, а з закінченням кампанії став генералом від кавалерії. У 1813-14 рр. знову проявив себе як талановитий воєначальник, беручи участь на чолі гренадерського корпусу у боях прід Баутценом, Дрезденом, Лейпцигом та ін.; першим з союзних командирів підійшов до Парижу. За роки служби був кілька разів поранений, а його популярність у військах була величезною. У 1824 р. вийшов у відставку, та з 1826 р. був членом Державної ради. Помер у 1829 р.

Історичний погляд

Походження

Батько, Микола Семенович, служив у гвардійському Ізмайловському полку. У 1769 р. він одружився з Катериною Миколаївною Самойловою, та незабаром у них народився первісток Олександр. У 1770 р. молодий полковник добровільно відправився у діючу армію на Російсько-турецьку війну. При взятті Журжій він був поранений та у квітні 1771 помер у Яссах, кілька місяців не доживши до народження другого сина.

Микола Миколайович з'явився на світ 14 (25) вересня 1771 р. у Санкт-Петербурзі. Загибель чоловіка важко відбилася на стані Катерини Миколаївни, що в свою чергу позначилося й на здоров'ї дитини: маленький Миколай був хворобливим хлопчиком. Деякий час по тому Катерина Миколаївна вийшла заміж за генерала Льва Денисовича Давидова. Від цього шлюбу у неї було ще троє синів та донька.

Микола ріс переважно у сім'ї діда по матері Миколи Борисовича Самойлова, де отримав домашнє виховання та освіту у французькому дусі. Справжнім другом хлопчика, що фактично замінив йому батька, став брат матері граф Олександр Миколайович Самойлов - видатний єкатерининський вельможа.

Початок служби

У 1774 році, за звичаєм того часу, Миколи рано, у три роки, зарахували на військову службу до Преображенськиого полку. А дійсну службу він розпочав 1 січня 1786 р., у 14 років. Юний гвардійський прапорщик був визначений у армію генерал-фельдмаршала Г. А. Потьомкіна - свого двоюрідного діда по материнській лінії.

У 1787 р. почалася чергова російсько-турецька війна. Гвардії поручик Раєвський волонтером відправився до діючої армії, та був прикомандирований до козацького загону полковника В. П. Орлова.

28 лютого 1789 р. Раєвський переведений прем'єр-майором у Нижегородський драгунський полк. Брав участь у переході через Молдавію, у боях на річках Ларга та Кагул, у облозі Аккермана та Бендер. За проявлені в цю кампанію сміливість, твердість та винахідливість, Потьомкін у вересні 1790 р. доручив племіннику командування Козачим булави Великого Гетьмана полком. 24 грудня 1790 р. під час штурму Ізмаїла героїчно загинув старший брат Олександр Миколайович. Тепер Микола повинен був самотужки відстоювати честь своїх славних предків. З турецької війни він повернувся 19-річним підполковником.

31 січня 1792 р. Раєвський отримав чин полковника та, беручи участь у польській кампанії, заслужив свої перші бойові нагороди - орден Св. Георгія 4-го ступеня та орден Св. Володимира 4-го ступеня.

Кавказ

У 1794 р. Раєвський вступив у командування Нижньогородським драгунським полком. Полк дислокувався у південній фортеці Георгіївська. Це був період тимчасового затишшя на Кавказі, та незабаром Раєвський, взявши відпустку, відбув до Санкт-Петербурга для майбутнього одруження на Софії Олексіївні Константинової. Влітку 1795 р. молодята повернулися у Георгіївську, де у них народився перший син.

До цього часу обстановка на Кавказі загострилася. Перська армія вторглася на територію Грузії, та, виконуючи свої зобов'язання по Георгіївському трактату, російський уряд оголосив Персії війну. У березні 1796 р. Нижегородський полк у складі корпусу В. А. Зубова відправився у 16-місячний похід до Дербента. У травні, після десяти днів облоги, Дербент був узятий. Полк Раєвського відповідав за охорону шляхів сполучення та руху провіантського магазину. Разом з головними силами він дійшов до річки Кури. У важких гірських умовах Раєвський проявив свої найкращі якості.

На кінці року вступив на престол Павло I та віддав наказ про припинення війни. Війська повинні були повернутися до Росії. Одночасно з цим багато єкатерининських воєначальників були відсторонені від командування. 10 травня 1797 р. за височайшим повелінням без вказівки будь-якої причини був виключений зі служби й Раєвський. Настільки блискуче розпочата кар'єра несподівано перервалася.

Весь час правління Павла відставний полковник жив у провінції. Він займався облаштуванням великих маєтків своєї матері, читав військову літературу, розбирав минулі війни. Тільки 15 березня 1801 р. за царювання Олександра I, Раєвський повернувся до армії: новий імператор подарував йому чин генерал-майора. Однак усього через півроку, 19 грудня Микола Миколайович знову залишив службу, на цей раз за власним бажанням, повернувшись до сільського усамітнення та радощів сімейного життя. На рубежі століть дружина подарувала йому другого сина та п'ять дочок.

Війни на початку століття

У 1806 р. склалася чергова антифранцузька коаліція. Незадоволена діями Наполеона у Німеччині Пруссія почала війну із Францією. Незабаром пруссаки зазнали кілька нищівних поразок, та 27 жовтня 1806 р. французи зайняли Берлін. Виконуючи союзницькі зобов'язання, Росія послала свою армію у Східну Пруссію. З грудня російська армія вела запеклі оборонні бої. Наполеон, який мав спочатку майже дворазове чисельну перевагу, реалізувати його не зумів. Війна затягнулася.

У лютому 1807 р. генерал Раєвський подав прохання про зарахування до діючої армії. Він був призначений командиром єгерської бригади, якій було доручено прикривати авангард генерала П. І. Багратіона - близького друга Раєвського. Микола Миколайович успішно впорався з поставленим завданням.

У червні Раєвський брав участь у всіх великих боях цього періоду, що практично безперервно йдуть один за іншим: 5 червня - прід Гуттштадтом, 6 червня - прід Анкендорфом, 7-8 червня під Деппеном, 9 червня знову під Гуттштадтом. Особливо важливим для Раєвського був перший бій під Гутштадтом. Після десяти років поза армії він знову проявив себе хоробрим та вмілим воєначальником. 10 червня у битві під Гейльсбергом він отримав поранення кулею у коліно, але залишився у строю. 14 червня у битві під Фридландом командував усіма єгерськими полками, а при відступі армії до Тільзіту керував усім ар'єргардом. За участь у цих бойових операціях Раєвський був нагороджений орденами Св. Володимира 3-го ступеня та Св. Анни 1-го ступеня.

Незабаром був укладений Тільзітский мир, який поклав край війні із Францією, але практично відразу ж почалися нові війни: зі Швецією (1808-1809) та Туреччиною (1810-1812). Раєвський брав участь в обох. За відмінності у боях зі шведами у Фінляндії (битва прід Кумо, заняття Бьёрнеборга, Нормарка, Крістінестада, Баші) Раєвський проведений 12 квітня 1808 р. у генерал-лейтенанти. З 14 квітня 1808 р. командир 21-ї піхотної дивізії, з 1809 р. - 11-ї піхотної дивізії. Борючись на берегах Дунаю проти турків у складі армії М. М. Каменського, Раєвський особливо відзначився при взятті фортеці Силістрія. Облога її почалася 23 травня 1810 р. Раєвський зі своїм корпусом вночі, під прикриттям темряви, підтягнув до фортечних стін російські батареї. На другий день був зроблений енергійний обстріл міста. 30 травня фортеця здалася. За участь у цій операції Раєвський був нагороджений шпагою з діамантами. 31 березня 1811 р. Раєвському було доручено формування 26-ї піхотної дивізії.

Війна 1812 р.

У ніч на 24 червня 1812 р. «Велика Армія» Наполеона вторглася на територію Росії. Раєвський на цей момент очолював 7-й піхотний корпус 2-й Західної армії генерала П. І. Багратіона. З-під Гродно 45-тисячна армія Багратіона почала відступ на схід для подальшого з'єднання з армією М. Б. Барклая-де-Толлі. З метою не допустити з'єднання двох російських армій, Наполеон послав навперейми Багратіона 50-тисячний корпус «залізного маршала» Даву. 21 липня Даву зайняв місто Могилів на Дніпрі. Таким чином, ворог випередив Багратіона та виявився на північний схід від 2-ї російської армії. Обидві сторони не мали точних відомостей про сили противника, і Багратіон, підійшовши до Дніпра 60 км на південь від Могильова, спорядив корпус Раєвського, щоб спробувати відкинути французів від міста та вийти на пряму дорогу до Вітебська, де за планами повинні були з'єднатися російські армії.

Вранці 23 липня біля села Салтанівка (11 км вниз по Дніпру від Могильова) почався запеклий бій. Корпус Раєвського протягом десяти годин боровся з п'ятьма дивізіями корпусу Даву. Бій ішов зі змінним успіхом. У критичний момент Раєвський особисто повів у атаку Смоленський полк.

Сам Раєвський був поранений картеччю у груди, але його героїчна поведінка вивела солдатів з замішання, й вони, кинувшись вперед, звернули противника на втечу. За легендою, поруч з Миколою Миколайовичем у цей момент йшли сини: 17-річний Олександр та 11-річний Микола.

Однак сам Раєвський пізніше заперечував, що хоча сини й були з ним у той ранок, але у атаку не ходили. Проте, після битви під Салтанівкою ім'я Раєвського стало відомо всій армії. Він став одним з найулюбленіших солдатами та народом генералів.

У цей день Раєвський, витримавши жорстокий бій, зумів вивести корпус з битви цілком боєздатним. До вечора Даву, вважаючи, що скоро повинні підійти основні сили Багратіона, наказав відкласти бій до наступного дня. А Багратіон, тим часом, зі своєю армією успішно переправився через Дніпро на південь від Могильова у Нового Бихова та швидким маршем рушив до Смоленська на з'єднання з армією Барклая. Даву дізнався про це лише через добу.

Завзяті ар'єргардні бої, які російські армії вели весь перший місяць війни, дозволили їм з'єднатися під Смоленськом. 7 серпня на військовій раді було вирішено перейти до наступальних дій. 7 серпня обидві армії рушили на Рудню, де розташовувалася кавалерія Мюрата.

Однак Наполеон, використавши повільне просування російської армії, вирішив зайти у тил Барклаю, обійшовши його лівий фланг з півдня, для чого форсував Дніпро на захід від Смоленська. Тут на шляху авангарду французької армії виявилася 27-а піхотна дивізія генерала Д. П. Неверовського, що прикривав лівий фланг російської армії. Наполеон послав проти 8-тисячної російської дивізії 20тисячну кавалерію Мюрата. Упертий опір, який вчинила дивізія Неверовского під Червоним, на цілу добу затримало наступ французів на Смоленськ, й дало час перекинути до міста корпус генерала Раєвського.

15 серпня до Смоленська підійшли 180 тисяч французів. У розпорядженні Раєвського було не більше 15 тисяч, положення його було вкрай важким. Йому належало утримати місто хоча б на один день до підходу основних сил. Вночі на військовій раді було вирішено зосередити головні сили всередині старої смоленської фортеці, але також організувати оборону і у передмістях. Раєвський виїхав за місто, намічаючи розташування військ. Передбачалося, що основний удар ворог завдасть на Королівський бастіон - центр всієї оборонної лінії. Раєвський доручив його захист командиру 26-ї піхотної дивізії генералу І. Ф. Паскевичу. Буквально за кілька годин Раєвський зумів організувати оборону міста.

Якби Наполеону вдалося швидко оволодіти містом, він міг би, переправившись через Дніпро, вдарити у тил розрізненим російським військам та розгромити їх. Ця загроза була відвернена завдяки стійкості солдатів Раєвського. Вночі до Смоленська підійшли обидві російські армії. Виснажений облогою корпус Раєвського змінили свіжі частини корпусу Д. С. Дохтурова. На інший день бій продовжився, але Наполеон не зумів досягти поставлених цілей: ні запобігти з'єднання 1-ї та 2-ї армії, ні розбити їх під Смоленськом. 18 серпня російські війська залишили місто, попередньо підірвавши порохові склади та мости.

29 серпня командування російською армією прийняв Михайло Іларіонович Кутузов. 7 вересня у 120 км від Москви на Бородінському полі під його керівництвом було дано битву, що стала центральною подією всієї війни.

Бородінськє поле перебувало на стику двох доріг - старої Смоленської та нової Смоленської. У центрі розташування російської армії височіла Курганна висота, панівна на місцевості. Захищати її було довірено 7-го корпусу генерала Раєвського, у історію вона увійшла як «батарея Раєвського».

Весь день напередодні битви солдати Раєвського споруджували на кургані земляні укріплення. На світанку тут розташувалася батарея з 18 гармат. О 5 годині ранку 7 вересня французи почали обстріл лівого, менш сильного, флангу російської армії, де розташовувалися Багратіонови флеші. Одночасно з цим зав'язалася завзята боротьба на кургані. Французи, зосереджуючи сили для штурму висоти, переправили через річку Бій дві піхотні дивізії. О 9 годині 30 хвилин, після артпідготовки, ворог кинувся у атаку. І хоча до цього часу вісім батальйонів 7-го корпусу вже билися на флешах, Раєвському все ж вдалося зупинити наступ французів на батарею.

Через деякий час на штурм пішли вже три французькі дивізії. Положення на батареї стало критичним. До того ж почав відчуватися брак снарядів. Французи увірвалися на висоту, зав'язався запеклий рукопашний бій. Положення врятували підоспілі на допомогу солдати 3-го батальйону Уфимського полку на чолі з генералом А. П. Єрмоловим. Під час цих двох атак французи зазнали значних втрат, три генерали були поранені, один узятий у полон.

Всю другу половину дня йшла потужна артилерійська перестрілка. На батарею обрушився вогонь 150 французьких гармат, на штурм висоти одночасно кинулися кавалерія та піхота ворога. Обидві сторони несли величезні втрати. Батарея Раєвського отримала від французів прізвисько «могила французької кавалерії». І все ж чисельна перевага ворога позначився: близько 4 годин дня французи оволоділи батареєю.

Однак після падіння батареї подальшого просування французів до центру російської армії не було. З настанням темряви вже не воювали. Французи відійшли на вихідні рубежі, залишивши все зайняті ними ціною величезних втрат російські позиції, у тому числі й батарею Раєвського.

Втрати десятитисячного корпусу Раєвського, якому довелося витримати удар двох перших атак французів на батарею, були величезними. За визнанням Раєвського, після бою він міг зібрати «ледь 700 осіб». За героїчну оборону Курганної висоти Раєвський був представлений до нагороди орденом Олександра Невського.

На військовій раді у Філях, що відбувся 1 (13) вересня, Раєвський висловився за залишення Москви. Подібної думки дотримувався і М. І. Кутузов. 2 (14) вересня російська армія залишила Москву, й у той же день вона була зайнята французами.

Однак вже через місяць Наполеон був змушений залишити спалене місто. 19 жовтня французька армія почала відступ у бік Калуги. 24 жовтня відбувся великий бій під Малоярославцем. 6-й піхотний корпус генерала Д. С. Дохтурова чинив шалений опір ворогові, місто кілька разів переходило з рук у руки. Наполеон вводив у бій все нові й нові частини, і Кутузов вирішив направити на допомогу Дохтурову корпус Раєвського. Підкріплення довелося як не можна до речі, і ворог був відкинутий від міста. У підсумку, Малоярославець залишився за російською армією. Французи не зуміли прорватися до Калуги, й були змушені продовжити відступ по вже розореній ними Смоленській дорозі. Раєвський за дії під Малоярославцем був нагороджений орденом Св. Георгія 3-го ступеня.

Сили французів танули з кожним днем. У листопаді, у ході триденного бою під Червоним, Наполеон втратив близько третини своєї армії. У цьому зіткненні корпус Раєвського фактично добив залишки корпусу маршала Нея, з яким йому не раз доводилося стикатися у ході кампанії.

Незабаром після битви під Червоним Раєвський був змушений залишити армію. Позначилося постійне перенапруження сил, а також численні контузії та поранення.

Закордонний похід

У стрій Раєвський повернувся через півроку, коли бойові дії вже йшли за межами Росії. Його командуванню був довірений гренадерський корпус. У травні 1813 р. гренадери Раєвського проявили себе у боях під Кенігсвартом та Бауценом. У серпні, після приєднання Австрії до антифранцузької коаліції, корпус Раєвського був переведений до Богемської армії фельдмаршала Шварценберга. В її складі корпус взяв участь у боях під Дрезденом, невдалому для союзної армії, та Кульмом, де французи зазнали повної поразки. За Кульм Раєвський був нагороджений орденом Св. Володимира 1-го ступеня.

Але особливо відзначився гренадерський корпус Раєвського у найбільшому бою епохи - «Битві народів» під Лейпцигом. Сам Раєвський був важко поранений у груди, але залишився на коні та командував корпусом до кінця бою. За цей подвиг 8 жовтня 1813 р. він був проведений у генерали від кавалерії.

Взимку 1814 р., ледь залікувавши рану, Раєвський повернувся до армії. Він брав участь у боях під Бриенном, Бар-сюр-Обидвом та Арсі-сюр-Обидвом. Нарешті, 30 березня 1814 р. російські війська підступили до Парижу. Корпус Раєвського атакував Бельвіль та, незважаючи на запеклий опір французів, зумів зайняти ці висоти, пануючі над усім містом. Це у чималому ступені сприяло тому, що французи були змушені скласти зброю та почати перемови. За Париж Раєвський був нагороджений орденом Св. Георгія 2-го ступеня.

Останні роки

Після війни Раєвський жив у Києві. З 13 лютого 1816 р. командував 3-м, а потім 4-м піхотним корпусом. Політика, придворні посади та офіційні почесті його не цікавили. За сімейними переказами, він відмовився від графського титулу, подарованого йому Олександром I.

Майже щорічно Раєвський з родиною подорожував до Криму або на Кавказ. На цей час припадає знайомство сімейства Раєвських з А. С. Пушкіним. Молодий поет став близьким другом генерала та його дітей.

24 листопада 1824 р. Раєвський за власним проханням був звільнений у відпустку «до вилікування хвороби». 1825 рік став найсумнішим у житті генерала. Спочатку померла мати, а у грудні, після повстання на Сенатській площі, були заарештовані відразу троє близьких йому людей: брат Василь Львович та чоловіки дочок - М. Ф. Орлов та С. Г. Волконський. Всі вони були вислані зі столиці. До слідства у справі декабристів було залучені й сини Раєвського - Олександр та Микола. Однак з них підозри були зняті. На кінці наступного року Микола Миколайович назавжди попрощався з улюбленою дочкою Марією, яка виїхала до Сибіру до свого засланого чоловіка.

26 січня 1826 р. вступив на престол імператор Микола I та призначив Раєвського членом Державної ради.

Помер Раєвський 16 (28) вересня 1829 р.у селі Болтишка Чигиринського повіту Київської губернії у віці 58 років. Похований він у фамільній усипальниці у селі Розумівка.